Вітаю!

Вже грудень. Ще один рік позаду. Він… був. Знаєте, як у новорічних зверненнях президенти завжди казали: «Цей рік був важкий». Колись це звучало серйозно, а тепер майже як мем. Бо який із наших років не був важким? Які з них не залишали на серці подряпин?

Та попри все, рік минає. І разом із ним наші очікування, надії, страхи, невиправдані мрії та розчарування, що боліли гостріше, ніж хотілося б. Але були й інші моменти. Світлі. Ті, що не дають остаточно втратити віру: дитячі посмішки, теплі обійми, несподівана підтримка, сльози радості.

І вся ця суміш, біль і надія, втрати й маленькі перемоги, свідчить про одне: життя триває. Воно вперто рухається вперед. Життя йде. А ми йдемо разом із ним, інколи втомлено, інколи з останніх сил, інколи з посмішкою. Але йдемо. І в цьому весь сенс.

Сьогодні може здатися, що людське життя нічого не варте. Ворог цинічно позбавляє десятки людей життя щодня. Ракети, шахеди, fpv. Все кожного дня літає нашим небом та забирає життя.

І що ж нам залишається? Цінувати життя! Кожного українця! Кожного співвітчизника! Так, це важко. У нас багато проблем. Не тільки війна. Всередині країни, у нашому суспільстві. Але ми повинні бути разом, бо крім нас у нас немає нікого. Тільки ми. Тому нам треба об’єднатися та розв'язувати свої проблеми. Кожного дня. На фронті та у тилу. Разом! Тільки так ми зможемо вижити у цій війні.

Кожного дня ми платимо страшну ціну за право бути українцями. За право бути собою! Єдине що ми можемо зробити для цього, не бути байдужими. До самих себе. Западеньці, східняки, мовнюки та російськомовні. Це лише ярлики, які ми самі на себе вішаємо. Поки ми не приймемо себе такими, якими ми є, ми не зможемо рухатися далі. Україна пройшла довгий та складний шлях. І ми їдемо вперед. Тому робімо це разом. Вперед! У новий рік! До нових звершень і, найголовніше, до перемоги! До волі нашого народу! До незалежної України. Разом.

З повагою, головний редактор «FoxyLit — україномовний літературний журнал» Олександр Маяков